Чорногірська прогулянка. Або як туристи проводять літо

Нарешті настав довгожданий липень та очікуваний похід чорногорою ставав все ближчим та реальнішим. Трішки більше ніж пів року мені не давали спокою та турбували мою душу ті карпатські краєвиди та відчуття від сходжень, котрі минулої осені я здійснив наодинці у соло-поході Чорногорою, і ось воно... Крім усіх зривів та змін планів нічого особливого в самому маршруті не змінювалося і так як і раніше планувалося провести в горах мінімум тиждень. Коли ж довгоочікуваний момент походу став ближчим, то виявилося, що  людей, готових йти, не так вже й багато, тільки я, Мирослава і Сашко. Взагалі мене вразила сміливість та рішучість дівчини, котра ні разу не була в горах. Піти у похід вперше і відразу на тиждень, мабуть це щось неймовірне, те чого я точно вже ніколи не відчую.

  

День перший. Владнавши усі необхідні організаційні питання ми нарешті зібралися на залізничному вокзалі в Луцьку та, поступово згадуючи чого ще не взяли, спокійно чекали на старий добрий потяг Ковель-Чернівці, котрий віз нас до Івано-Франківська. Звісно можна було їхати до Коломиї і звідти добиратися, але є кілька нюансів:

• від Івано-Франківська до Верховини можна дістатися раніше ніж з Коломиї, і тому є шанс попасти на 9 чи 10 годинну маршрутку в Шибени (є вона не завжди)
• від Франика до Верховини ходять зручніші маршрутки ніж з Коломиї (минулого разу добиралися в ПАЗіку) і тому є шанс трішки довше покімарити, з надлишком компенсувавши неповну годину сну в поїзді
• в Коломиї ще треба з пів годинки чи хвилин 40 пішки з залізничного вокзалу добиратися до автостанції, а у Франику вона поряд

І тому було вирішено знову їхати через Івано-Франківськ. Сіли на потяг та розпочали мандрівку, з невеличкою зупинкою "у ві Львові" для прохолодження під дощем та поїдання морозива.

  

День другий. Плавно злився з першим днем, так як ніхто не виявив бажання спати після того як Сашка навчили грати в дурня. Чим і скористався злісний провідник, поклавши на наші вільні місця ще двох пасажирів, а на зауваження спробував пояснити, що це працівники залізниці яким чогось там не виписали. По графіку ми прибули до Франківська та попленталися до АС зайнявши зручні місця в літньому генделику біля неї. Трішки перекусивши ми якраз вбили час до відкриття станції та зайняли чергу. А ще, тут я зрозумів, що морозиво на вокзалі купувати не варто, потрібно хоча б звертати увагу на дату виробництва, про що пам'ятав ще 3 дні. І ось взяли ми квиточки та всілися в автобус до Верховини. Дорога здавалася не довгою, тому як ми спочатку розмовляли, а потім по-черзі відключалися та засинали.


Верховина, як завжди, зустріла нас гарним погожим ранком та "порадувала" відсутністю вранішнього ПАЗіка до с. Шибени. Тому, як і всі інші люди, ми з нетерпінням чекали 12.00. Коли ж нарешті ця година настала і ми всілися в пазік то я і, мабуть, всі присутні були приємно та неприємно здивовані водночас. Приємним було те що вдійсності народу прийшло мало і в автобусі було напів-порожньо (відносно з постіним його завантаженням). А неприємним був той факт, що одна бабуся везла порося, і крім того що воно перелякано кричало на весь ПАЗік, це кабанятко, як тому і годиться, зіпсувало повітря, при чому не одноразово. Яким же блаженством було коли нарешті ми вийшли з того автобуса та почали жадібно вдихати чисте і свіже гірське повітря.


Цей день спочатку планувався як акліматизаційний, але, зважаючи на погоду, замість відпочинку в Буркуті я вирішив просуватися до оз. Марічейка, де ми і мали влаштувати наш табір. Саме озеро має довжину 88 м. та ширину 45 м., глибиною воно до 1 метра. Розташовується Марічейка на висоті 1510 м. над рівнем моря недалеко від гори Шурин.

  

Перші сотні метрів підйому давалися не легко, давалася в знаки безсонна ніч та втома. Дивлячись на Сашка та Мирославу я спочатку ще й подумував, що можливо треба буде зупинитися на полонині  Веснярка та й переночувати, але потім усі прокинулися і втягнулися в похідний ритм, і від привалу до привалу ми здавалося йшли все швидше. Дорогою я приємно здивувався, на другому привалі (столик ліворуч) раніше було багато сміття, а зараз все прибрали та повісили смітники. Приємно, але краще би ніхто не смітив, тоді Карпати були б чистішими.

  

От і дійшли ми до полонини, тут перше джерело за стільки часу, можна відпочити. Обернулися, позаду незабутні враження від перших метрів підйому та неповторні краєвиди, котрі почали відкриватися нам як тільки ми ступили на землю полонини Веснярка. Трішки відпочили, Сашко так довго вмивався та пив воду, що здавалося ще трішки і дійсно прийдеться тут ночувати, і ось все, йдемо. Починаю вдягати рюкзак, і враз мене зупиняє крик Мирослави:


- Стій!!! Відійди!


Точно дослівно не пам'ятаю, але звучало досить сильно та переконливо. Відійшов від рюкзака і бачу що я ледь не надів його разом із джмеликом котрий не став би мене перепитувати чи хочу я його скривдити, чи я випадково його притис. Відразу подумав:


- Ого, оце і біг би я зараз, тільки би п'яти миготіли


Джміль полетів і я зі спокійною душею, та чистю совістю (всетаки джмелик живий) взяв рюкзак та ми пішли до озера з героїчною назвою в честь Марічейки. По приходу до озера приємні та гарні відчуття від походу пригнітило те, що я побачив як туристи допалюють залишки альтанки, котра стояла біля озера і давала можливість деяким мандрівникам без намету заховатися від дощу. Знайшли місце та й зупинилися. Всі думали тільки про відпочинок та швиденько і згуртовано приготували вечерю та смачно поїли довгоочікуваної зупи.

    

День третій. Вдосталь виспавшись ми смачно поснідали, зажарили шашличок, котрий я таскав у своєму рюкзаку, та по-маленьку збиралися. Коли ж уже ми мали виходити розпочався дощик, котрий супроводжувався громом, але так як сильного дощу не було, грім доносився за кілометрів 9-10 від нас і часом проглядувалося сонечко, ми розпочали сходження на Піп-Іван чорногірський.


Не зважаючи на невеличку навантаженість при підйомі, йшли ми з піснею та доволі часто шуткували один з одного, що й "вилізло боком" наприкінці дня. Ми не встигли і оком кліпнути, як вже перед нами виднівся "Білий Слон". Ще трішки піднажали і вже мої друзі із зацікавленістю оглядають закинуту і нікому не потрібну обсерваторію. І разом з тим ми усі бігаємо навколо неї та ловимо попутний вітер зі зв'язком від різних операторів. Зробили кілька знімків, нагадали рідним про своє існування та по-малу вирушили по хребту в напрямку до оз. Бребенескул.


Дорогою зробили кілька фото, та зустріли досить веселу і цікаву тур-групу із малими песиками, котрі грайливо бігали та стрибали біля нас. Ночувати вони мали десь на хребті, тому не дуже поспішали, ми ж мали дійти до озера, тому трішки їх випередили. Дорогою, в районі г. Менчул, нам передала маленький привіт зима, лишивши для нас невеликий шмат снігу, котрий лежав біля джерела. Тут і зловився зв'язок, що знову нас на трішки затримало.

     

Поки ми розмовляли з цивілізацією і їздили/падали по траві і снігу щоб набрати води сонечко по-маленьку заходило за обрій прирікаючи нас залишитися ночувати на хребті, або ж в темряві спускатися до озера, до котрого ми ще не дійшли. Підганяючи один-одного ми врешті рушили та незадовго були неподалік озера Бребенескул. Але природа не чекає і сонце вже давно заховалося за горами. Тоді я взнав як в темряві можна поплутати воду і дерева. Вся справа в тому, що після заходу сонця, коли починає сіріти, невеличкі групи альпійської сосни серед білих скель досить правдиво видають себе за воду. А так як стежку ми в темряві загубили то мусили орієнтуватися на псевдо-озеро і спускатися на пряму. Ще більшої впевненості нам додала наявність туристів знизу, на світло ліхтариків яких ми орієнтувалися.


Спустившись ми отримали прочухана від одного зі старших туристів, котрий сварив нас за те що ми так пізно спускалися по схилу і за те що не пішли по стежці. Згодом нам показали місце більш-менш придатне для розміщення та поцікавилися чи нам потрібні дрова. Доречі, за дрова, хто йде в похід по хребту повинен мати із собою газову горілку (чи щось схоже), альпійська сосна - красиве і чудове дерево і не потрібно його нищити.


Вечерю ми готували трішки екстремально, закриваючи наш примус з казанком карематом, бо над нами почали збиратися хмари котрі зганяв сильний вітер. До початку дощу ми навіть встигли по-поїсти. Вночі наш намет кропив дощик і щедро освітлювала блискавка котру супроводжував сильний та мелодійний грім.

    

День четвертий розпочався з відвідин озера Бребенескул біля котрого ми мали ночувати. Озерце досить приємне і тепле, порівняно з іншими гірськими озерами. Утворившись на висоті 1801 м. над рівнем моря біля підніжжя гори Гутин-Томнатик озеро Бребенескул доповнює захоплюючі краєвиди і манить до себе все більше туристів. Озеро льодовикового походження, порівняно не глибоке (2,8 м. глибини) та має ширину/довжину 44/134.


Гарно поснідавши вчорашньою гречкою, якої ми з переляку наварили забагато, вся наша міні тур-група по-маленьку рушила в напрямку озера Несамовитого. Ще кілька разів оглядаючись на неповторні гірські краєвиди Гутин-Томнатика і двох Бребенескулів ми покидали це чудове місце.


Минаючи Гутин-Томнатик ми знову зустріли туристів з собаками. В розмові з ними виявилося, що ночувати на хребті їм було веселіше. Крім дощу і щедрої блискавки з громом їх рясно посипало градом, от вам і привілеї ночівлі на висоті.


Дорогою до Несамовитого ми, за певних причин, вирішили не заходити до Ребер та попрямували просто до озера. Сам перехід зайняв не більше 2-3 години, так як ми не дуже поспішали то і не напружувалися особливо. Коли ж ми дійшли до озера то нашим враженням не було меж. Особливо це озеро вподобала Мирослава. Мальовниче озеро Несамовите теж має льодовикове походження, розміщується на висоті 1750 м. над рівнем моря біля г. Туркул та має ширину/довжину 45/88 м., глибина його досягає 1,5 метра. Це озеро є сакральним місцем для гуцулів, там "народжується град". І стародавні легенди є тому доказом, переписувати які немає сенсу, ознайомитися з ними можна тут.

  

Спустилися, організували табір і повторили дії усіх мандрівників котрі проходили повз це озеро, незнаю, чи жартома, чи з надією... Коли в нас був плановий обід, котрий зіпсував нам суп за смаком схожий на мило і ми обідали смакуючи український снікерс, повз наш намет проходила група дітей, котрі спіткалися об натягнуті стропи намету. На наш великий подив вони вигукували "I'm sorry", а ті які не спіткалися кричали "Hi", "Hello". Спочатку ніхто з нас не зрозумів в чому справа, а потім Мирослава вирішила підіграти та запитала в хлопчика, котрий шалено пробігав по заростях ялівцю:


- Boy, what are you doing? - маючи на увазі те, що він може собі зараз ноги повивертати


Але той від несподіванки так перелякався і з цікаво-перекошеним виразом обличчя і круглими очима дуже швидко відповів щось на зразок:


- We go to our camp. - і побіг далі.


Ми посміхнулися і після того всім дійшло, що ні ці діти ні їх провідник ніколи не бачили прапору Волині та більше всього поплутали нас зі шведами чи швейцарцями. От і пішли чутки чорногорою, що цей маршрут вподобали іноземці. Хоча, тут вистачає поляків, майже не було походу в якому ми б не зустрічали поляка. Пізніше ми чули вигуки типу "I love Georgia", "Я люблю Джорджію" і "Я люблю Грузію", правда ми вже так були схожі на грузинів, що далі немає куди. Дехто з цікавістю підходив та просив сіль, або просто запитував звідки ми та з подивом дізнавався, що ми "хлопці із Волині", а прапор дійсно є волинським. Згодом нас накрило хмарою та по-трошки справа йшла до ночі.

    

День п'ятий теж плавно злився з попереднім із-за того, що ми вирішили побути біля цього чудового озера ще один день. Причиною тому були хмари, котрі розійшлися тільки вночі, і то не відразу. Впринципі продовжувати похід ми могли, але зважаючи на те, що 2/3 учасників походу ніколи не були на Говерлі і не бачили тієї краси, вести їх туди сьогодні було не доцільно. То ж і провели ми цілий день в хмарах, котрі змінювали одна одну впродовж багатьох годин. В цей день нас навіть градом нагородило Несамовите озеро. А як же ж без того?

День шостий. Я мав надію що прокинуся до сходу сонця і піду на хребет пофотографувати, але проспав... Зірвавшись близько 7-ї з копійками я все-таки пішов на хребет та зробив кілька спроб сфотографувати панораму, пройшовся в сторону гори Ребра та повернувся до табору. Із-за названих вище причин похід на г. Шпиці ми теж відклали на наступний раз і вирішили ще трішки порізати маршрут зійшовши на Говерлу та звернувши в Заросляк. Так вирішили і так і зробили.


Піднімаючись до Говерли я згадав, що поклав до свого рюкзака паперову кульку, котру хтів запустити в горах вночі, але забувся. "Треба буде запустити на Говерлі" - подумав я. Сходження давалося легше ніж в першого дня, але разом з тим було трішки важче із-за спеки та палючого сонця, котре під кінець дня ми згадували майже усім тілом. Сашко, не зважаючи на наші застереження, спочатку вирішив підніматися без капелюха та, хоч потім і надів його, дорого поплатився за те, схоже він отримав як мінімум тепловий удар.


І ось, нарешті, ми дісталися найвищої точки (вершини) України, та зачаровано стояли (а хто й вже лежав) на ній розглядаючи неповторної краси види дальніх гір, які разом складають такі знайомі і водночас такі різні краєвиди.

    

Кілька фото, маленька спроба посвяти новачків в туристи, непомітне підкидання камінців в рюкзаки тих хто посвятився, недовга розмова по телефону з рідними і ми знову продовжуємо похід. Перед тим я знову згадав за паперового ліхтарика, котрий мав запустити, дістав його з рюкзака та неприємно був вражений, він був майже знищений і не подавав надії на життя, тому і пішов у наш смітник. Розпочали спуск, обережними кроками по різких спусках від Говерли та Говерляни до бази Заросляк ми дійшли приблизно за 2 години. Сашко вже тоді своїм виглядом та станом викликав жаль та стурбованість, нічого не хотів, тільки спати.


Як завжди обладнали та встановили намет та "ненадовго" ми з Мирославою пішли до бази перевірити чи продається там ще пиво, рибка та морозиво, та й затрималися там, побачивши величезний вибір різних сувенірів та цікавинок. Згодом повернулися на місце ночівлі та смачно повечеряли, правда без Сашка, він вже бачив 10-й сон.

Сьомий день. Десь о 5-й ранку всі прокинулася від якогось репету пташки, що був схожим на змішане крякання качки та каркання ворони. Трішки послухавши, знову позасинали. Прокинулися не дуже рано, але раніше ніж завжди, бо хотіли нормально встигнути на маршрутку до Івано-Франківська. Невеличкий сніданок, перепакування, вмивання і купання та ми вже готові до нових відкриттів. Але по-переду нас вже чекали не гори, а довга дорога до-дому, про що ми тоді ще і не здогадувалися.

День цей видався напрочуд погожим, аж занадто. На небі не спостерігалося ні хмаринки і палюче сонце добивало і без того попечену нашу шкіру, особливо дісталося Мирославі. Коли ми вже врешті рушили до повороту на Ворохту я подумав: "Добре, що ми все-таки зрізали, а то би отримали ще більші опіки і точно мали би проблеми". Недалеко ми відійшли від бази як побачили авто позаду нас, котре прямувало в уже знайому нам Верховину, водій з радістю погодився нас підкинути до повороту, і це нам теж немало допомогло. Потім маршрутка, Франківськ, вокзал.


На залізничному вокзалі мене шокувала новина "До Луцька, до Здолбунова, до Рівного, до Львова місць немає". Не роздумуючи ми біжимо назад до АС та купуємо квитки на Львів, як не крути, а зі Львову легше виїхати. Так і виявилося, зі Львову до Луцька з'явилися квитки, але, правда, в загальному вагоні.
По-швидкому по-поїли ми піцу в закладі неподалік вокзалу, та пішли на посадку до того "шаленого" загального вагону.


От і все, день сьомий плавно перейшов в день восьмий коли о 3-й годині ночі ми приїхали до Луцька та нетерпляче добиралися до-дому щоб спробувати хоч годинку нормально поспати.

"Нас гори сині відпустили, але Карпати знову кличуть" ©

Всі фото

...Відео в розробці...